X
Please select your language
English
Українська
Русский
Іран Ірак
Орест Білоус

"Ми не встигли врятувати їх"

"Ми не встигли врятувати їх"
24.07.2017
Рубрики: Азія

Я їхав в шестимісному купе іранського поїзда з Шуштару в Тегеран. В мене була верхня поличка. Місця щоб сидіти там недостатньо, а спати ще не хотілось, тому я зліз вниз і читав якісь безтолкові книги, що залишилися на Кіндлі. Навпроти тихо перешіптувались на фарсі старша жінка в хіджабі і молодий хлопець років за 20. Хлопець з цікавістю поглядав на мій Кіндл, а жінка, здається, пробувала його переконати, що треба молитися. Це були останні дні Рамадану, в які мусульмани можуть їсти лише після заходу сонця і молитви. Темніло.

Я подумав, що зараз вони почнуть вечеряти, і оскільки це іранці, то обов’язково будуть ділитися, а мені завжди незручно в такі моменти, тим більше виглядали вони зовсім не з багатих. Я встав і зібрався пройтись на цей час по поїзду.

– Синку, почекай, – сказала іранка англійською і взяла мене за руку. В іншій вона вже тримала великий загорнутий лаваш. – Залишся з нами поїсти.

– Дякую, я не голодний, – я ще трохи видєлувався по-западенськи, але суміш голоду з її перським акцентом не залишала жодних шансів.

– Сідай, сідай, – на маленькому вагонному столику вже з’являвся свіжий сир, волоські горіхи, тушені овочі, щось з шафраном і барбарисом. Ну, хто б не сів. – В нас на всіх вистачить, не хвилюйся, я завжди беру так ніби з нами обидва мої сини. – Жінка показала на хлопця, який очевидно був одним із них. Англійською він не говорив, але усміхався.

Ми їли, і я намагався не спішити. Вони віддали мені більше третини, було трохи не по собі, але неймовірно смачно. Під час Рамадану в Ірані важко знайти їжу, я спізнювався на поїзд і нічого не встиг взяти.

– А де ваш другий син? – Я не відразу здогадався, що вона мала на увазі.

– Він помер коли був маленьким. Ми не встигли їх врятувати.

Далі я ковтав лаваш по черзі з комками і слухав. Тоді я лише поверхнево знав про ірано-іракську війну. Вісім років з 1980 по 1988, майже мільйон загиблих з іранської сторони і пів мільйона іракців. Майже в кожній сім’ї смерть або поранені. Довга, страшна війна без переможців, лише страждання і біль.

– Ми вивезли доньку і Мухамеда, – жінка показала на сина, – І повинні були повернутись за братом. Вони скинули на село бомбу з цианідом, три тисячі людей померли за 15 хвилин. Моя сестра намагалася його врятувати. Ми знайшли їх біля дому.

Кажуть, іракці у війні використовували хімічну зброю і проти іранців і проти своїх же громадян – курдів, винищували поселення в лічені хвилини. Вже після того, через декілька місяців я дивився про це фільми і прочитав багато книг. А в той вечір просто слухав.

Ми стояли на якісь станції. Двері купе відчинилися і до нас з галасом зайшли троє мужчин. Вони жартували, кричали і веселилися. Стало зовсім тісно, я подякував та виліз наверх. Жінка з сином ще поділилися з чоловіками своєю їжею після того, як вони нагодували мене. Чоловіки не особливо відмовлялися, а мені було ще більше незручно, я знав, що після дня посту їм цього не вистачить. Деякий час вони ще говорили, але хлопець часто пояснював чоловіками щось на пальцях, і мені здавалося, ніби вони один одного не зовсім розуміли.

Чоловіки доїли, розстелили ліжка і кудись вийшли, напевне курити, стало тихіше. Значно тихіше. Жінка злапала мій погляд і теж зітхнула з полегшенням:

– Ох же вони шумні, – сказала вона усміхаючись, але не зі злістю, а так як британці говорять про американців. – Ох, же ці іракці.

Я обернувся на іншу сторону, виключив світло і знову ковтнув комок. Вона їм пробачила. Вони всі їм вже давно пробачили, хоч це було так недавно. Ні до того вечора, ні після, я ніколи не чув від іранців жодної ненависті за цю війну, жодного разу. Лише часом біль та сльози.